міцні моральні підвалини

1) нерівний, негладкий, шорсткий, шершавий

2) грубий; зморшкуватий

3) нахмурений, насуплений

4) невідшліфований

5) важкий, тяжкий

6) сильний, міцний, стійкий

7) різкий (на слух)

8) амер. міцний, дужий

9) суворий, непогожий (про погоду)

* * *

1) нерівний, шорсткуватий; негладкий

2) грубий, зморшкуватий; нахмурений

3) невідшліфований, грубий

4) важкий

5) сильний, твердий, прямий, стійкий

6) різкий ( на слух)

7) aмep. міцний; сильний

8) суворий, негожий ( про погоду)

1. n

1) ходьба

2) прогулянка пішки

3) крок

4) хода

5) місце для прогулянок

6) стежка, доріжка, алея

7) тротуар

8) галерея; колонада; портик; прохід (між рядами крісел тощо)

9) обхід дільниці (листоношею)

10) об'їзд (лісника); звичайний маршрут

11) життєвий шлях; сфера діяльності; громадське становище; заняття, фах, професія

12) плантація (дерев)

13) міжряддя

14) процесія

15) заст., рел. поведінка; життєві правила; моральні підвалини

16) парк; громадський сад

17) спорт. спортивна ходьба

2. v

1) ходити; іти (пішки)

2) гуляти, прогулюватися; походжати

3) іти (їхати) кроком; пускати кроком (коня)

4) виводити на прогулянку; виводити гуляти; прогулювати (когось)

5) супроводити на прогулянці; проводжати пішки

6) доходитися

7) робити обхід, обходити (дільницю тощо); ходити дозором

8) патрулювати вулиці

9) блукати

10) з'являтися (про привид)

11) розм. змагатися в ходьбі

12) марширувати; проходити урочистим маршем

13) військ. здійснювати марш пішки

14) розм. піти не з власної волі; умирати; зникати

15) поет. поводитися, жити

16) рухатися, пересуватися; бути в русі; переходити з рук у руки

17) театр. бути статистом, виконувати роль без слів

18) мор. ходити по шпилю

19) валяти (вовну)

20) декатирувати (тканину)

* * *

1) ходьба

2) прогулянка пішки

3) крок

4) хода

5) місце, стежка, маршрут для прогулянок; стежка, стежина; ( мощен доріжка)

6) звичайний маршрут обходу ділянки (рознощиком, листоношею); об'їзд ( лісник)

7) життєвий шлях; сфера діяльності; суспільне положення; заняття, професія (walk of life, редк. walk in life)

8) випас, вигін, для овець

9) вест. -інд. плантація ( дерев); міжряддя

10) = ropewalk

11) дiaл. процесія

12) поведінка; життєві правила; ( етичні) засади

13) низький, сповільнений темп ( виробництв)

14) вихід космонавта у відкритий космос

15) повільне оьертання космічного корабля або штучного супутника навколо небесного тіла

16) спорт, спортивна ходьба

17) вiйcьк. рух пішим порядком

18) фiз. блукання

1) ходити, йти пішки

2) йти або їхати кроком

3) виводити на прогулянку, водити гуляти, прогулювати ( когось), to walk a baby підтримувати дитину, що робить перші кроки; супроводжувати на прогулянці; проводжати пішки; довести до чогось ходьбою; виводити ( коня після швидкої їзди); проминати; пересувати, вести щось, йдучи пішки

4) робити обхід, обходити (межу, залізничні колії), to walk the round(s) обходити свою ділянку ( про обхідник); ходити дозором ( про вартового)

5) бродити ( про лунатик)

6) з'являтися, бродити ( про привид)

7) змагатися в ходьбі

8) cл. йти не по добрій волі; вмирати; вiйcьк. зникати

9) марширувати; йти процесією; унів. проходити урочистим маршем; вiйcьк. здійснювати піший марш

10) пoeт. поводитися, жити; жити чесно; бібл. поводитися благочинно

11) театр, бути статистом, виконувати роль без слів

12) мop. виходжувати (якірний ланцюг, трос); ходити на шпилі

13) поволі обертатися по орбіті навколо небесного тіла ( про космічний корабель або штучний супутник)

14) ( into) накинутися на когось; люто критикувати або дорікати комусь; жадібно накидатися на їжу; швидко витратити щось; легко отримати певну роботу; необережно натрапити на щось

1) валяти ( шерсть)

2) декатирувати ( тканину)

Берклі, Джордж (1685, Дайзарт-Касл, Ірландія - 1753) - англ. філософ-ідеаліст, релігійний мислитель. Вчився у Дубліні (1700 - 1707). Працював у коледжі, обіймав церковні посади в Дубліні та Лондоні, упродовж 1728 - 1733 рр. займався місіонерською діяльністю на Бермудських островах; з 1734 р. - єпископ Клойна (Ірландія). Лейтмотивом філософії Б. є обґрунтування релігії С. вою філософську систему, названу імматеріалізмом, Б. збудував на відповідним чином переосмисленому вченні Локка про ідеї. Насамперед Б. заперечував вчення Локка про абстракції, або загальні ідеї. Існувати, за Б., - значить бути сприйнятим. Ідеї - це все те, що сприймається людиною як за допомогою відчуттів, так і розуму. Протяжність і матерія також належать до сутностей розуму та існують лише у свідомості ("спогляданні"). Б. обстоює доволі радикальну номіналістичну позицію, стверджуючи, що "загальні ідеї" слід замінити "загальними іменами", які накладаються на цілком конкретні, зафіксовані у сприйнятті ідеї. Б. також ототожнює властивості і якості речей з їх сприйняттям шляхом нівелювання введених Локком відмінностей між первинними й вторинними якостями. У цьому питанні філософська позиція Б. позначена послідовним суб'єктивним ідеалізмом, вельми близьким до його крайньої форми - соліпсизму. Прагнучи уникнути цього, Б. вдається до припущення про існування ідей не лише у сприйнятті людини, а й частково у Божественному розумі. За соціально-політичними переконаннями Б. був рішучим супротивником теорії суспільного договору, заперечував не тільки ідею легітимності вияву народом непокори, а й взагалі право останнього на суверенітет. У царині етики Б. виступав як критик просвітницьких концепцій моралі, доводив, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Нова теорія бачення" (1709), "Трактат про принципи людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонисом" (1713), "Алкіфрон, або Дрібний філософ" (1732), "Сайрис" (1744) та ін.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

Юркевич, Памфіл Данилович (1826, с. Ліпляве, Полтавщина - 1874) - укр. філософ, педагог. Вихованець КМА (1847 1851), викладач (1851 - 1858), проф. (1858 - 1861) філософії КМА. Проф. кафедри філософії (1861 - 1874) і в. о. декана історико-філологічного ф-ту Московського ун-ту (1869 - 1873). Філософський світогляд Ю. сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Ю. продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і святоотчій традиції, філософія Ю. вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та ін.)· Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" - кантівського критицизму - і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості... метафізики надчуттєвого", Ю. здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини^ Християнський платонік, Ю. обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Ю. здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Ю. закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак рос. релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Ю., зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Ю. - один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

[br]

Осн. тв.: "Ідея" (1859); "3 науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та ін.

ЧЕСТЬ - категорія етики, що разом з категорією гідності розкриває історичні форми відношення людини до себе самої і відношення до неї з боку суспільства. Однак, на відміну від категорії "гідність", яка представляє площину універсального в індивідуальній моральній свідомості, категорія "Ч." висвітлює в ній площину особливого, а саме диференційовану оцінку індивіда з боку суспільства, визнання його гідності. Ч. - це нагорода, що присуджується за чесноти (Аристотель). Ч. як форма моральної самосвідомості санкціонує певний моральний статус людини, усталену шкалу її оцінки, враховуючи належність до тієї чи іншої конкретної групи - соціальної, національної, професійної, статево-вікової, "за уподобаннями". Етимологічно слово "Ч." пов'язане з "часть", "частина", що вказує на історичні підвалини розвитку цієї форми моральної самосвідомості: наші предки уявляли себе перш за все частинкою конкретного родового колективу, а тому власне індивідуальне буття розглядали через призму надбань спільноти. Конкретний набір рис особистості, що складають основу індивідуальної Ч., в кінцевому рахунку є відповіддю на потребу в очікуваному для виконання певних соціальних ролей типів особистості М. андевіль підкреслив тісний зв'язок поняття Ч. з поняттям репутації, тобто загальної думки, що складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Ми називаємо людиною Ч. того, хто піклується як про репутацію своєї групи, так і про власну репутацію, що залежить від відповідності поведінки людини вимогам Ч. - умови належності до даної групи. Зародження поняття Ч. можна віднести до зрілого родового ладу. Серед племені виділялись особи, що мали найбільш ціновані за даного способу життя якості (мужність, сміливість, кмітливість). В умовах формування давньогрецьк. держав цінність людини визначалась виключно її належністю до конкретного полісу. Поза Афінами, Спартою, Римом особистість втрачала своє значення. Поняття Ч. стосувалося тільки вільних громадян. У Середні віки поняття Ч. складалося під впливом корпоративної спаяності усередині соціальних станів і груп та ієрархічної їх підпорядкованості. В умовах гуманізації суспільної світобудови стає очевидним зв'язок Ч. - як форми моральної самосвідомості - з совістю: "Ч. - це зовнішня совість, а совість - це внутрішня Ч." (Шопенгауер). Звичайно, громадська думка поважає конкретну людину за сукупність притаманних їй здібностей, фізичних і духовних якостей, але соціальна цінність, значущість людини так чи інакше співвідносяться з домінуючими в конкретно-історичному середовищі ідеалами чи зразками поведінки. Разом з тим відношення людини до своїх вчинків з точки зору Ч. не є вищою формою прояву моральної самосвідомості. З розвитком моральної культури на передній план висувається поняття гідності, що орієнтує індивідуальне "Я" на загальнолюдські потенції, цінності й ідеали.